Команда «Подорож Discovery» стала однією з перших груп із Заходу, що отримала змогу відвідати сумнозвісну атомну електростанцію та місто-привид Прип’ять.
Четвертий реактор Чорнобильської атомної електростанції вибухнув зранку 26 квітня 1986 року, що призвело до найстрашнішої ядерної аварії у світовій історії. Зараз, через 26 років, для когось ця подія може бути лише далеким спогадом, але аж ніяк не для людей, які були тут у цей фатальний день.
Валерій Забаяка – один із працівників станції, якому випало стати «ліквідатором», одним із тисяч тих, кому довелось узяти на себе виконання страшної місії – очищення зони радіоактивної катастрофи. Високий та широкоплечий, міцно збитий, з великими вусами, він тисне руку із силою, що здатна розкришити граніт – справжній герой. Його очі промовисто свідчать про жахіття, яке йому довелось побачити, але історія, яку він нам розповідає, звучить дещо інакше.
«Коли я почув про вибух, ніхто не сказав нам, що рівень радіації становить загрозу для життя. За часів СРСР влада приховувала від нас інформацію про небезпеку.
Рівень радіації там, де я працював, був справді дуже високим. Із 20 людей, що входили до моєї групи, на даний час залишилось у живих лише шестеро. Моє здоров’я підірване».
На питання, чи був у нього вибір – йти у ліквідатори чи ні, він відповідає, що був. А якби час можна було повернути назад, він визнає, що міг би вчинити по-іншому.
«Я був молодим, а місто Прип’ять, розташоване поруч із Чорнобилем, було для мене наче рідне. Сьогодні я, можливо, прийняв би інше рішення, але тоді це був єдиний прийнятний для мене варіант. Разом з тим, коли після завершення робіт з ліквідації аварії я виїхав звідти, люди, яких я добре знав, дивились на мене, як на дивака».
Команда «Подорож Discovery» зустріла Забаяку під час поїздки до зони відчуження, розташованої навколо реактора, витік радіації з якого триває і зараз. Вислухавши гірку сповідь ліквідатора, вони вирушили далі, у напрямку такої милої йому Прип’яті.
До аварії це місто з населенням 50 000 осіб, розташоване усього за три кілометри від четвертого реактора, було сповнене життя.
Рівень достатку тут був набагато вищим за те, про що пересічні радянські люди могли лише мріяти. Місто мало все необхідне для забезпечення життєвих потреб та розваг, у магазинах був великий вибір товарів, причому навіть імпортних, які практично неможливо було купити деінде. Наприклад, парфуми Chanel в усьому Радянському Союзі можна було придбати лише у Прип’яті та в елітних магазинах Москви.
Зарплати тут були майже удвічі більші, ніж у середньому по країні, і життя було прекрасним. Роботи було більш ніж досить, а з огляду на плани щодо доведення загальної кількості атомних реакторів до 12 місто було яскравим доказом високого рівня розвитку радянських технологій, у якому справи йшли дійсно чудово.
Проте після вибуху все змінилось.
Сьогодні Прип’ять порожня. Безлюдне, напівзруйноване місто-привид, поспіхом залишене мешканцями, які думали, що виїжджають лише на кілька днів, воно розкинулось без догляду в тіні реактора, наче пам’ятник усім зруйнованим того нещасливого дня мріям та втраченим життям.
Підйом сходами готелю на горішній поверх («ліфт не працює, тому що ми не сплатили за електроенергію за минулий місяць», – жартує наш гід) нагадує прогулянку у декораціях фільму жахів. Єдина різниця – жах тут надзвичайно реальний. Насправді це місце дуже сильно забруднене, але про це дуже легко забути, тому що радіація невидима, і її підступний вплив залишається поза межами нашого сприйняття.
З висоти такої величної колись тераси на даху готелю місто вже не здається привидом. На відстані будинки, розташовані внизу, все ще виглядають дещо занедбаними, проте загальне враження мало чим відрізняється від інших бідних міст, де навіть автомобілі також відсутні.
Остання зупинка команди – поруч з реактором, який зараз захищений тимчасовим укриттям з бетону, сталі, свинцю та листів металу.
Гід розповідає нам про плани щодо будівництва кращого укриття, або, як його ще називають, саркофагу, що дозволило б хоч якось завершити цей жахливий період історії. Але проблема полягає у тому, що одну й ту ж саму розповідь тут можна почути вже понад десятиліття. Схоже на те, що змінюється лише орієнтовна дата завершення будівництва, невблаганно відсуваючись у майбутнє.
